Основні функції ПТОВ

Пункти технічного обслуговування вогнегасників виконують комплекс робіт:

• Технічне діагностування – щорічна перевірка справності всіх вузлів і механізмів
• Перезарядження – заміна вогнегасної речовини після спрацювання або закінчення терміну придатності
• Ремонт – усунення несправностей корпусу, запірно-пускових пристроїв, шлангів
• Технічне опосвідчення – гідравлічні та пневматичні випробування балонів під тиском
• Облік та маркування – нанесення інформації про дату обслуговування та наступну перевірку

Періодичність обслуговування

Згідно з вимогами ДСТУ 4297:2004 “Пожежна техніка. Технічне обслуговування вогнегасників. Загальні технічні вимоги” та Наказу МВС України від 15.01.2018 № 25 “Про затвердження Правил експлуатації та типових норм належності вогнегасників” (НАПБ Б.01.008-2018), власники вогнегасників зобов’язані забезпечувати:

• Технічне діагностування – не рідше 1 разу на рік для всіх типів вогнегасників
• Перезарядження порошкових вогнегасників – кожні 2 роки, якщо виробником не передбачений більший термін
• Перезарядження вуглекислотних вогнегасників – кожні 5 років
• Перезарядження водних та водопінних вогнегасників – щорічно
• Гідравлічні випробування корпусів – кожні 5 років, незалежно від типу вогнегасника (для водяних без антикорозійного покриття – щороку)
• Позачергове обслуговування – після кожного застосування вогнегасника або при виявленні дефектів під час огляду

Хто може відкрити ПТОВ?

Відкрити ПТОВ може будь-який суб’єкт господарювання (підприємство або ФОП), який відповідає встановленим вимогам:

• Наявність ліцензії на провадження господарської діяльності з надання послуг і виконання робіт протипожежного призначення згідно з Постановою КМУ від 23 листопада 2016 р. № 852
• Кваліфікований персонал з відповідними атестаціями та перевіркою знань
• Матеріально-технічна база – обладнання для обслуговування різних типів вогнегасників (гідравлічні пристрої, зарядні станції, вимірювальні прилади тощо)
• Приміщення, що відповідає вимогам пожежної безпеки та охорони праці
• Сертифіковані матеріали – вогнегасні речовини та комплектуючі з сертифікатами відповідності

ЗІЗОД (засоби індивідуального захисту органів дихання) – це пристрої, призначені для захисту дихальних шляхів, обличчя та очей людини від вдихання диму, токсичних газів, небезпечних хімічних речовин, а також для безпечного дихання в умовах нестачі кисню в навколишньому середовищі.

Найпростіші приклади – респіратор, протигаз або дихальний апарат з балоном повітря.

ЗІЗОД застосовують у промисловості, будівництві, медицині, під час аварійно-рятувальних робіт та в побуті – будь-де, де якість повітря може становити загрозу здоров’ю.

Класифікація ЗІЗОД

Конструктивно всі ЗІЗОД поділяються на дві категорії залежно від того, звідки людина отримує повітря для дихання:

Характеристики, плюси та мінуси ЗІЗОД

Застосування ЗІЗОД у пожежній безпеці

Під час гасіння пожежі та проведення аварійно-рятувальних робіт основним засобом захисту органів дихання рятувальника є автономний дихальний апарат на стисненому повітрі (ДАСВ). Такі апарати мають відповідати вимогам ДСТУ EN 137:2017 – цей стандарт визначає вимоги до апаратів 2-го типу, призначених саме для роботи пожежних, включно з обов’язковим тестуванням на стійкість до повного охоплення полум’ям.

Панорамна маска апарата має відповідати вимогам ДСТУ EN 136:2003, який встановлює параметри поля зору, герметичності та стійкості до підсосу зовнішнього повітря.

Технічні характеристики типового ДАСВ

• робочий тиск у балоні – 200–300 бар (20–30 МПа);
• ємність балона – від 1 до 12 літрів (найпоширеніші – 6–9 л);
• продуктивність легеневого автомата – не менше 100 л/хв за потреби дихання людини, з можливістю подачі байпаса до 150 л/хв;
• маркування спеціальних апаратів оперативно-рятувальних служб наносять відповідно до ДСТУ 3849-2018.

Саморятівники

Для евакуації персоналу та відвідувачів будівель (ТРЦ, офіси, виробничі приміщення) під час пожежі застосовують саморятівники – компактні одноразові ЗІЗОД фільтрувального або ізолювального типу з часом захисної дії зазвичай 15–60 хвилин, розраховані на самостійне швидке одягання без спеціальної підготовки. Їх розміщують у місцях масового перебування людей поряд з іншими засобами евакуації.

Детальніше в статті “Саморятівник пожежний“.

Нормативна база щодо ЗІЗОД в Україні

Застосування та класифікація засобів захисту регламентується низкою стандартів, які гармонізовані з європейськими нормами (EN):

• ДСТУ EN 133:2005 – Засоби індивідуального захисту органів дихання. Класифікація (базовий документ, що визначає типи пристроїв).
• ДСТУ EN 137:2017 – Засоби індивідуального захисту органів дихання. Апарати дихальні автономні резервуарні зі стисненим повітрям. Вимоги, випробування, маркування.
• ДСТУ EN 136:2003 – Засоби індивідуального захисту органів дихання. Маски. Вимоги, випробування, маркування.
• ДСТУ EN 403:2017 – Засоби індивідуального захисту органів дихання для саморятування. Фільтрувальні пристрої з капюшоном для саморятування під час пожежі. Вимоги, випробування, маркування.
• НПАОП 0.00-1.04-07 – Правила вибору та застосування засобів індивідуального захисту органів дихання.
• ДСТУ EN 529:2006 – Засоби індивідуального захисту органів дихання. Рекомендації щодо вибору, використання, догляду і обслуговування.
• Кодекс цивільного захисту України (ст. 20) – визначає обов’язки суб’єктів господарювання щодо забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту.

Хто має проходити навчання з використання ЗІЗОД

Особовий склад пожежно-рятувальних підрозділів проходить обов’язкову підготовку з експлуатації дихальних апаратів, включно з тренуваннями в задимлених приміщеннях (теплодимокамерах). Загальні правила вибору та застосування ЗІЗОД для працівників підприємств встановлює НПАОП 0.00-1.04-07 (наказ Держгірпромнагляду від 28.12.2007 № 331).

Температура самозаймання – це найнижча температура навколишнього середовища, за якої речовина (газ, пара, рідина або твердий матеріал) здатна самостійно спалахнути без впливу зовнішнього джерела запалювання (іскри, відкритого полум’я чи електричної дуги).

Для виникнення пожежі достатньо, щоб матеріал нагрівся до цієї критичної позначки в середовищі, що містить кисень. Процес відбувається через різке прискорення екзотермічних реакцій окислення, коли швидкість виділення тепла перевищує швидкість його відведення в навколишнє середовище.

Показник вимірюється в градусах Цельсія (°C) і є одним з ключових показників пожежовибухонебезпечності речовин і матеріалів. Чим нижча температура самозаймання – тим небезпечнішою вважається речовина, оскільки для її загоряння достатньо звичайного нагріву від сонця, тертя, хімічної реакції чи розігрітого обладнання.

Фізика процесу та фактори впливу

Самозаймання не є абсолютною константою. Точне значення температури, за якої матеріал спалахне сам по собі, залежить від низки експлуатаційних факторів:

Застосування показника в пожежній безпеці

В практиці пожежної безпеки України показник температури самозаймання використовується для трьох основних завдань:

1. Вибір вибухозахищеного електрообладнання (згідно ДСТУ EN IEC 60079-0:2019)

На виробництвах, складах ПММ чи в котельнях заборонено встановлювати звичайні світильники чи двигуни. Корпус працюючого обладнання нагрівається, і якщо його температура перевищить температуру самозаймання парів у приміщенні, станеться вибух.

Тому все електрообладнання маркується за температурними класами (від Т1 до Т6). Максимальна температура поверхні обладнання завжди має бути нижчою за температуру самозаймання присутнього газового середовища.

*У профільних довідниках (ATEX/IEC 60079-20-1) типових промислових речовин з такою температурою самозаймання практично немає.

---

2. Розрахунок категорій приміщень (згідно ДСТУ Б В.1.1-36:2016)

Температура самозаймання є обов’язковою вихідною величиною для розрахунку категорій приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою (А, Б, В, Г, Д). Від категорії приміщення залежить, чи потрібно встановлювати систему автоматичного пожежогасіння, димовидалення, та який тип вогнестійкості стін слід закладати в проект.

Детальніше в документі ДСТУ Б В.1.1-36:2016.

---

3. Правила зберігання речовин (згідно НАПБ А.01.001-2014)

Правила пожежної безпеки України прямо забороняють спільне зберігання речовин, які можуть вступити в реакцію з подальшим самозайманням. Найпоширеніші порушення на підприємствах, пов’язані з цим показником:

• Зберігання промасленого ганчір’я в купах. Оливи окислюються на повітрі з виділенням тепла, яке накопичується всередині купи, що призводить до самозаймання тканини (це явище називається хімічним самозайманням).
• Складування вугілля чи торфу великими териконами без контролю температури всередині насипу.
• Розміщення горючих рідин поблизу радіаторів опалення чи технологічних печей.

Детальніше в документі НАПБ А.01.001-2014.

---

Температури самозаймання поширених речовин

Багато людей вважають, що чим легше рідина спалахує від сірника, тим нижча її температура самозаймання. Це помилка. Наприклад, температура самозаймання дизельного пального становить близько 210 °C, що значно нижче за бензин (250–280 °C). Тому при розливі на гарячий колектор двигуна дизель небезпечніший.

Чим температура самозаймання відрізняється від схожих понять

Плутанина між трьома “температурними” показниками – найпоширеніша помилка навіть серед фахівців, тому варто зафіксувати різницю одразу:

Нормативна база

• ДСТУ 8829:2019 – Пожежна небезпека речовин і матеріалів. Номенклатура показників і методи їх визначання (чинний документ, що встановлює методику визначення температури самозаймання; замінив ГОСТ 12.1.044-89).
• ДСТУ 2272:2006 – Пожежна безпека. Терміни та визначення основних понять.
• ДСТУ EN ISO 4589-1:2015, ДСТУ EN ISO 4589-2:2015, ДСТУ EN ISO 4589-3:2015 – визначення кисневого індексу (суміжний показник пожежної небезпеки полімерних матеріалів).
• ДСТУ EN IEC 60079-0:2019 – Вибухонебезпечні середовища. Класифікація електрообладнання за температурними класами T1–T6.

Температура спалаху – це найнижча температура горючої речовини, за якої над її поверхнею утворюються пари або гази, здатні спалахнути від короткочасного впливу зовнішнього джерела запалювання (іскри чи відкритого полум’я).

Головна особливість цього фізичного явища: після спалаху стійке горіння взагалі не виникає – швидкість утворення нових парів недостатня для підтримки процесу, тому після видалення джерела запалювання горіння миттєво припиняється.

Саме температура спалаху є класифікаційним параметром для визначення категорій приміщень за вибухопожежною небезпекою (ДСТУ Б В.1.1-36:2016) – саме за цим показником визначають, чи належить рідина до легкозаймистих чи до горючих (що впливає на присвоєння приміщенню категорії А чи Б).

Методи визначення температури спалаху

Температуру спалаху визначають лабораторним шляхом у спеціальних приладах – тиглях. Показник залежить від методу випробування:

Показник визначають лише для рідин – для газів, твердих речовин і пилу температуру спалаху не застосовують.

Чим температура спалаху відрізняється від схожих понять

Плутанина між трьома “температурними” показниками – найпоширеніша помилка навіть серед фахівців, тому варто зафіксувати різницю одразу:

Нормативна база в Україні

Основний документ, що встановлює визначення, номенклатуру показників пожежовибухонебезпечності та методи їх визначення в Україні, – ДСТУ 8829:2019 “Пожежовибухонебезпечність речовин і матеріалів. Номенклатура показників і методи їхнього визначення. Класифікація”. Він набув чинності з 1 січня 2020 року, скасувавши застосування в Україні радянського ГОСТ 12.1.044-89.

Цей ДСТУ визначає температуру спалаху в пункті 6.2 та встановлює два методи її експериментального визначення:

• для випробування в закритому тиглі (розділ 7.5) – за методом ДСТУ ISO 2719, у діапазоні температур від мінус 15 °C до 360 °C;
• для випробування у відкритому тиглі (розділ 7.6) – за методом ДСТУ EN ISO 2592, у тому самому температурному діапазоні.

Температура займання – це найменша температура речовини або матеріалу, за якої вони виділяють пари або гази з такою інтенсивністю, що після їх підпалювання від зовнішнього джерела (іскри, відкритого полум’я) виникає стійке горіння, яке триває навіть після видалення джерела запалювання.

Це один із базових показників пожежовибухонебезпечності речовин і матеріалів, і саме стійкість горіння після прибирання джерела вогню відрізняє температуру займання від суміжних, але інших за суттю понять.

Чим температура займання відрізняється від схожих понять

Плутанина між трьома “температурними” показниками – найпоширеніша помилка навіть серед фахівців, тому варто зафіксувати різницю одразу:

Показник визначають лише для рідин, твердих речовин і пилу – для газів температуру займання не застосовують, там визначальними є концентраційні межі поширення полум’я та температура самозаймання.

Для більшості горючих рідин температура займання вища за температуру спалаху на 1–5 °C у леткіших продуктів і на 30–50 °C – у важких нафтопродуктів та мастил.

Нормативна база в Україні

Основний документ, що встановлює визначення, номенклатуру показників пожежовибухонебезпечності та методи їх визначення в Україні, – ДСТУ 8829:2019 “Пожежовибухонебезпечність речовин і матеріалів. Номенклатура показників і методи їхнього визначення. Класифікація”. Він набув чинності з 1 січня 2020 року, скасувавши застосування в Україні радянського ГОСТ 12.1.044-89.

Стандарт визначає температуру займання в пункті 6.3 та встановлює окремі методи її експериментального визначення:

• для рідин (розділ 7.7) – з використанням установки для визначення температури спалаху у відкритому тиглі за методом ДСТУ EN ISO 2592: після настання спалаху зразок продовжують нагрівати, і температурою займання вважають ту, за якої пари горять не менше 5 секунд після видалення пальника;
• для твердих речовин і матеріалів (розділ 7.8) – у спеціальній вертикальній печі з поданням зразка до газового пальника в діапазоні температур від 25 °C до 600 °C (метод незастосовний до металевих порошків).

Показник також використовують у ДСТУ 8829:2019 для класифікації речовин за групою горючості: рідину відносять до горючих за наявності визначеної температури займання; за її відсутності, але за наявності температури самозаймання, – до важкогорючих.

Система контролю загазованості (СКЗ) – це комплекс автоматичного обладнання, призначений для безперервного вимірювання концентрації вибухонебезпечних (метан, пропан-бутан) та токсичних (чадний газ) газів у повітрі закритого приміщення.

Головне призначення СКЗ: раннє виявлення витоку газу для запобігання вибухам, пожежам та отруєнню людей. Система автоматично перекриває подачу газу, вмикає аварійну вентиляцію та сповіщає персонал про небезпеку ще до моменту виникнення загоряння.

Що входить до системи контролю загазованості

Система контролю загазованості працює як єдиний механізм і стандартно включає такі компоненти:

• Газоаналізатори (датчики-сигналізатори): прилади, що аналізують склад повітря. Бувають термохімічними (для горючих газів), електрохімічними (для токсичних) та оптичними (найбільш надійні та довговічні).
• Блок управління та індикації: “мозок” системи. Збирає дані з датчиків, відображає поточну концентрацію на дисплеї та керує автоматикою.
• Електромагнітний клапан-відсікач: встановлюється на вводі газопроводу в приміщення. Нормально-відкритий або нормально-закритий пристрій, який блокує трубу при аварії.
• Виконавчі пристрої: реле для запуску аварійної вентиляції або передачі сигналу на пульт. При використанні СКЗ в системах пожежної безпеки реле передає сигнал на приймально-контрольний прилад системи пожежної сигналізації (ППКП).
• Засоби оповіщення: світлозвукові оповіщувачі у приміщенні та (за потреби) на диспетчерському пункті.
• Лінії зв’язку та джерело безперебійного живлення – для збереження працездатності системи під час відключення основного електропостачання.

Переваги СКЗ

Система контролю загазованості дає змогу виявити витік газу на стадії, коли концентрація ще далека від вибухонебезпечної, і автоматично перекрити подачу газу без участі людини – це головна перевага СКЗ.

Водночас система ефективна лише за умови правильного підбору типу сенсора під конкретний газ і своєчасної повірки: газоаналізатори мають обмежений міжповірочний інтервал (як правило, 1 рік) і втрачають чутливість без регулярного обслуговування, тому СКЗ – це не одноразова інсталяція, а елемент, що потребує експлуатаційного регламенту.

Де застосовується СКЗ

Найчастіше системи контролю загазованості проєктують для:

Нормативна база

Проєктування та монтаж систем контролю загазованості в Україні регламентується низкою документів. Ключові з них:

1. ДБН В.2.5-20:2018 “Газопостачання”
   • Регламентує обов’язкове встановлення СКЗ у котельнях, теплогенераторних, кухнях закладів громадського харчування (якщо встановлено газове обладнання) та в підвальних приміщеннях.
   • Визначає висоту встановлення датчиків залежно від ваги газу: для метану (легший за повітря) – під стелею (на відстані не більше 0,1–0,2 м від неї); для пропан-бутану (важчий за повітря) – біля підлоги; для чадного газу – на рівні дихання людини (1,5–1,8 м від підлоги).
2. Правила безпеки систем газопостачання (НПАОП 0.00-1.76-15)
   • Встановлює вимоги до експлуатації та перевірки працездатності систем блокування подачі газу.
3. ДБН В.2.5-56:2014 “Системи протипожежного захисту”
   • Визначає порядок взаємодії інженерних систем під час аварій та пожеж, вимоги до прокладання кабельних ліній управління (використання вогнестійкого кабелю для ланцюгів, що керують протипожежною автоматикою).

Окремо варто зазначити: СКЗ як інженерна система не описана єдиним профільним ДБН – її склад і розміщення регламентуються сукупністю документів залежно від типу об’єкта (котельня, паркінг, ГРП тощо), тому на етапі проєктування важливо визначити, під яку саме категорію приміщення потрапляє об’єкт.

Генератор вогнегасного аерозолю (ГВА) – це пристрій одноразової дії, всередині якого міститься заряд аерозолоутворювальної суміші (АУС). При активації заряд згоряє, виділяючи густу хмару вогнегасного аерозолю (суміш інертних газів та твердих часток солей калію), яка швидко заповнює об’єм приміщення та зупиняє хімічну реакцію горіння на молекулярному рівні.

ГВА застосовуються для об’ємного пожежогасіння в ізольованих приміщеннях без постійного перебування людей (електрощитові, серверні, деякі склади). Вони не потребують трубопроводів, але після запуску їх неможливо зупинити, а процес гасіння супроводжується падінням видимості до нуля.

Принцип роботи

Конструктивно генератор вогнегасного аерозолю виглядає як металевий корпус, усередині якого розміщена тверда аерозолеутворювальна речовина (заряд), охолоджувальна система та вузол запуску (електричний або тепловий).

Плюси і мінуси аерозольних генераторів

Застосування в пожежній безпеці

Системи на основі ГВА проєктують здебільшого для об’ємного гасіння в приміщеннях без постійного перебування людей: електрощитові, кабельні канали й тунелі, серверні та архіви, трансформаторні підстанції, склади ЛЗР та ГР, машинні відділення, моторні відсіки транспортних засобів і спецтехніки.

Кількість генераторів для конкретного приміщення визначається розрахунком – виходячи з нормативної питомої маси заряду на одиницю захищуваного об’єму та маси заряду в одному генераторі, з округленням отриманого значення до більшого цілого числа генераторів.

Нормативна база та вимоги

Проектування та монтаж систем з використанням генераторів вогнегасного аерозолю регламентується наступними документами:

• ДБН В.2.5-56:2014 “Системи протипожежного захисту” – визначає загальні вимоги до систем аерозольного пожежогасіння. Згідно з нормами, такі системи заборонено встановлювати в приміщеннях, які неможливо покинути до початку випуску аерозолю (приміщення з масовим перебуванням людей).
• ДСТУ 4490:2025 “Стаціонарні системи аерозольного пожежогасіння. Проєктування, монтування та технічне обслуговування” – регламентує проєктування систем на базі ГВА, розрахунок кількості генераторів і вимоги до експлуатації.
• ДСТУ EN 15276-1:2021 та ДСТУ EN 15276-2:2022 – регламентують вимоги до компонентів систем аерозольного пожежогасіння та проектування/монтажу систем відповідно.
• НАПБ А.01.001-2014 “Правила пожежної безпеки в Україні” – вказує на необхідність наявності попереджувальної світлозвукової сигналізації перед входом до приміщень, обладнаних установками об’ємного пожежогасіння.

Що таке генератор піни

Генератор піни (ствол-генератор піни, ГПС) – це пожежно-технічний пристрій, який перетворює водний розчин піноутворювача на повітряно-механічну піну заданої кратності. Всередині генератора розчин розпилюється через насадок вихрового типу, змішується з атмосферним повітрям і проходить крізь пакет металевих сіток, де формуються стійкі повітряні бульбашки – власне піна.

Принцип роботи

Розчин піноутворювача під тиском подається на розпилювач генератора, де розбивається на дрібні краплі і захоплює повітря з атмосфери. Суміш проходить крізь пакет сіток (зазвичай 2–4 шари), на яких і формується піна. Кратність піни – відношення об’єму отриманої піни до об’єму витраченого розчину. Для генераторів середньої кратності (ГПС) цей показник становить 100 ± 30, тобто з 1 літра розчину утворюється приблизно 70–130 літрів піни.

Типи генераторів

Пожежні генератори піни діляться на типи в залежності від кратності піни, а також поділяються на стаціонарні та переносні види.

*Індекс у назві вказує на продуктивність по піні у літрах за секунду.

Нормативні вимоги до генераторів піни

Встановлення генераторів піни жорстко регламентується будівельними нормами та стандартами. При проєктуванні, виборі та експлуатації генераторів піни варто орієнтуватися на такі документи:

• ДБН В.2.5-56:2014 «Системи протипожежного захисту» – документ визначає загальні вимоги щодо необхідності обладнання конкретних об’єктів пінним пожежогасінням, а також алгоритми розрахунку кількості генераторів.
• ДСТУ EN 13565-1:2015 «Стаціонарні системи пожежогасіння. Системи пінного пожежогасіння. Частина 1» – вимоги до компонентів стаціонарних пінних систем, включно з піногенераторами та пінокамерами.
• ДСТУ EN 13565-2:2022 «Системи пінного пожежогасіння. Частина 2» – проєктування, монтування та технічне обслуговування стаціонарних систем.
• ДСТУ 8615:2016 «Піноутворювачі для гасіння пожеж. Настанови щодо поводження з вогнегасними речовинами» – правила поводження з робочими розчинами, що подаються через стволи-генератори.
• ДСТУ 3789-98 «Піноутворювачі загального призначення для гасіння пожеж» – вимоги до самого піноутворювача, який генератор перетворює на піну.

Важливо: ДСТУ 2113-92 «Генератори піни середньої кратності. Технічні умови» (ГОСТ 12962-93), який раніше встановлював технічні вимоги до ГПС (робочий тиск, витрату розчину, кратність піни, дальність подачі), скасовано з 01.01.2026 згідно з наказом від 29.08.2025 № 202. Окремого національного стандарту на заміну для переносних генераторів піни (ГПС) наразі не прийнято – технічні параметри конкретних моделей слід перевіряти за технічними умовами (ТУ) виробника або паспортом на виріб, а для стаціонарних систем – орієнтуватися на ДСТУ EN 13565-1.

Що таке пінозмішувач для пінного пожежогасіння

Пінозмішувач – це пристрій (дозатор), який змішує піноутворювач із водою у заданій пропорції, утворюючи робочий розчин. Саме цей розчин потім подається до генераторів піни, пінних зрошувачів або стволів-генераторів, де перетворюється на повітряно-механічну піну для гасіння пожежі.

Без пінозмішувача система пінного пожежогасіння працювати не може: піноутворювач у концентрованому вигляді не утворює піни належної якості і не може подаватися напряму в трубопровід – його потрібно точно дозувати у воду, зазвичай у концентрації 1–6 % залежно від типу піноутворювача.

Принцип роботи

Залежно від конструкції, пінозмішувачі працюють за різними фізичними принципами, але найпоширеніший – принцип труби Вентурі (ежекторний ефект). Потік води проходить через звуження у змішувачі, швидкість води зростає, а тиск падає. Утворений вакуум всмоктує концентрат піноутворювача з резервуара в потік води. Чим точніше підібраний діаметр сопла, тим стабільніша концентрація піноутворювача в розчині – зазвичай 3% або 6% (рідше 1% чи 0,4%).

Пінозмішувач дає змогу швидко й дозовано готувати робочий розчин безпосередньо в момент подачі, без попереднього змішування у великих ємностях – це економить піноутворювач і скорочує час розгортання.

Основні типи пінозмішувачів

Вибір типу залежить від необхідної точності дозування, площі захисту та вимог проєкту.

Застосування в пожежній безпеці

Пінозмішувачі використовують там, де потрібне пінне пожежогасіння горючих і легкозаймистих рідин (клас пожежі B), а саме:

Точність дозування напряму впливає на кратність піни та ефективність гасіння: занижена концентрація піноутворювача дає нестійку, водянисту піну, яка швидко руйнується і не ізолює поверхню від кисню. А завищена – призводить до перевитрати дорогого піноутворювача без покращення результату.

Обслуговування

Пінозмішувач для пожежогасіння – це не витратний елемент разового використання, а частина системи, яка потребує періодичної перевірки: контроль прохідності каналів і сопел, очищення від залишків піноутворювача після використання (оскільки концентрат корозійно активний і кристалізується при висиханні), перевірка герметичності з’єднань та калібрування дозування відповідно до регламенту виробника й вимог технічного обслуговування системи.

Нормативні вимоги

Проєктування, монтаж та вимоги до обладнання систем пінного пожежогасіння, зокрема пінозмішувачів, регламентують:

• ДБН В.2.5-56:2014 “Системи протипожежного захисту” – регламентує загальні вимоги до проєктування систем пінного пожежогасіння, обов’язкову наявність двократного запасу піноутворювача (основний + 100% резервний обсяг) та вимоги до насосних станцій.
• ДСТУ EN 13565-1 – вимоги до компонентів стаціонарних систем пінного пожежогасіння (включно з дозувальними пристроями) та методи їх випробування;
• ДСТУ EN 13565-2 – проєктування, монтування та технічне обслуговування систем пінного пожежогасіння;
• ДСТУ 8615:2016 – настанови щодо поводження з піноутворювачами, які використовують у стаціонарних системах;
• ДСТУ 3789:2015 – загальні технічні вимоги і методи випробування піноутворювачів загального призначення.

Окремо варто зазначити: вимоги до переносних пожежних пінозмішувачів (ПС-1, ПС-2) раніше встановлював ДСТУ 2110-92 “Пінозмішувачі. Технічні умови” (ГОСТ 7183-93), але цей стандарт втратив чинність з 1 січня 2026 року. Станом на 2026 рік прямого національного стандарту (нового ДСТУ чи гармонізованого EN), який би повністю замінював скасований документ саме для переносних пінозмішувачів, державою не затверджено. Це варто враховувати під час закупівлі, сертифікації чи перевірки такого обладнання – орієнтуватися слід на технічні умови виробника та суміжні чинні стандарти.

Перед проєктуванням конкретної системи варто звірити чинність і актуальну редакцію документів, оскільки національні стандарти періодично скасовуються, замінюються або гармонізуються з європейськими EN.

Що таке піноутворювач для гасіння пожеж

Піноутворювач пожежний – це концентрована поверхнево-активна речовина, яка при змішуванні з водою та проходженні через спеціальне обладнання (генератори піни, стволи) утворює вогнегасну піну. Піна вкриває поверхню горючого матеріалу плівкою або шаром, ізолює його від кисню й охолоджує зону горіння, завдяки чому полум’я гасне швидше, ніж під час подачі однієї лише води.

Піноутворювачі застосовують в системах пінного пожежогасіння, які вкрай ефективні під час пожеж твердих матеріалів (клас А) та рідких речовин: нафтопродуктів, спиртів, палива та розчинників (пожежі класу B).

Принцип дії

Робочий розчин готують, дозуючи піноутворювач у воду – зазвичай 1, 3 або 6% від об’єму (концентрація вказана у назві продукту, наприклад «6%»). Далі розчин проходить через пінний ствол, генератор або зрошувач, де змішується з повітрям і перетворюється на піну потрібної кратності:

Типи пожежних піноутворювачів

Для кожного типу горючого навантаження розроблено окремий хімічний склад піноутворювача для гасіння пожеж. Зазвичай піноутворювачі дозуються в пропорції 1%, 3% або 6% до об’єму води.

Пожежний піноутворювач постачається у вигляді рідкого концентрату. Залежно від масштабів об’єкта, його фасують у пластикові каністри (20–25 л) для невеликих систем або в стандартні бочки (200 л) для промислових потреб. На тарі обов’язково вказується тип складу (наприклад, AFFF) та робоча концентрація (1%, 3% або 6%).

Нормативні вимоги до застосування згідно з ДБН та ДСТУ

В Україні проєктування пінних систем пожежогасіння базується на суворих стандартах, що гарантують сумісність хімії та обладнання.

Основна нормативна база:

• ДБН В.2.5-56:2014 «Системи протипожежного захисту» – регламентує перелік об’єктів, де пінне пожежогасіння є обов’язковим, та визначає інтенсивність подачі розчину.
• ДСТУ 3789:2015 – загальні технічні вимоги до піноутворювачів загального призначення.
• ДСТУ EN 13565-1:2015 – вимоги до компонентів стаціонарних систем пінного пожежогасіння: генераторів піни низької, середньої та високої кратності, пінокамер, дозувальних пристроїв.
• ДСТУ 4041-2001 – вимоги до піноутворювачів спеціального призначення для гасіння водорозчинних і водонерозчинних горючих рідин (спиртостійкі типи).
• ДСТУ EN 1568 (частини 1–4) – серія європейських стандартів, чинних в Україні, яка регламентує жорсткі вимоги до піни низької, середньої та високої кратності при гасінні як водонерозчинних (бензин), так і водорозчинних (спирти) рідин.

Кожен піноутворювач, що постачається в Україну чи виробляється тут, повинен мати сертифікат відповідності та паспорт із зазначенням концентрації робочого розчину, температури застигання, гарантійного терміну зберігання (як правило, 36 місяців) і сумісності з іншими марками піноутворювачів того самого класу.

Важливо при виборі пожежного піноутворювача

• Перевіряйте клас пожежі, для якого сертифікований піноутворювач (А або В), та його здатність гасити водорозчинні рідини (полярні розчинники).
• Уточнюйте робочу концентрацію (1%, 3% чи 6%) – від неї залежить обсяг запасу, який потрібно тримати на об’єкті.
• Звертайте увагу на температуру застигання, якщо резервуар зберігання не опалюється.
• Не змішуйте піноутворювачі різних хімічних основ без письмового підтвердження сумісності від виробника.
• Дотримуйтесь гарантійного терміну зберігання – прострочений піноутворювач втрачає піноутворювальну й вогнегасну здатність.